SHELEST.hotel та The Naked Room анонсують виставку Катерини Лисовенко в артпросторі комплексу. Лисовенко прийшла на зміну Люсі Івановій, живописні роботи якої відкривали програму цього року.
До повномасштабного вторгнення Катерина Лисовенко послідовно працювала з традицією монументального живопису як засобу спротиву та збереження пам’яті. Її роботи були символічним прихистком для людей, місць та ідей, що потребують захисту від зла, руйнування чи забуття. Також вона часто зверталась до поняття (і формату) пропаганди як мистецького методу. Її твори 2020-21-го років супроводжувалися девізом (й мали назву) “Пропаганда світу моєї мрії”. У них Катерина поєднувала міфологічну та релігійну іконографію з ідеєю постквірного способу життя, в якому люди різних гендерів, не-людські агенти та природа як суб’єкт співіснують у світі в горизонтальній взаємодії. Повномасштабне російське вторгнення в Україну завдало удару саме по цьому співжиттю, залишаючи позаду непридатний для існування світ.
З лютого 2022 року “пропаганда” в роботах Лисовенко отримала більш практичний вимір, фіксуючи та коментуючи насильство над тілами, будівлями та землею. Художниця взяла на себе роль репортерки, майже щоденно доповідаючи (мистецькому) світу зведення з українських полів, міст та душ. Натомість у серії “Нагота” Катерина радикально змінює позицію й звертається до особистих переживань. Вимушена поїхати з України з двома дітьми, без можливості повернутися, вона зізнається у власному розпачі та вразливості. Тут ключове національне питання “Що ви робили під час війни?” перетворюється із претензії на сповідь й пропозицію розділити спільний біль, а не зводити мури між тими українцями, що там (на фронті), тут (“в тилу”) і там (в евакуації).
Робота Лисовенко також продовжує важливу лінію, що стала спільною — і знаковою — для багатьох художниць та художників у минулий воєнний рік. Це пошук нової якості пейзажу як жанру, що в українському мистецтві посідає усталене й уже дещо зашкарубле місце. “Український пейзаж” в історії візуальної, поетичної, фольклорної культури сприймається як змертвіле кліше, що має мало спільного з чутливим нервом сучасного мистецтва. Поворот від легковажного художнього замилування краєвидами до щирішого, болісного розуміння пейзажу як дечого живого та крихкого, а не позірно-прекрасного за замовчуванням наступив щойно — коли ландшафт сам став жертвою військової агресії.
