Галерея The Naked Room запрошує на персональну виставку Ксенії Гнилицької, присвячену одній з найбільш дискутивних тем останніх років – радянському архітектурному модернізму. Проект створено за участі Олексія Бикова, архітектора та одного з ключових дослідників цього періоду.
“Ксенія Гнилицька з дитинства мешкає на Голосіївському проспекті. З вікон її квартири на останньому поверсі відкривається панорамний вид на Деміївку, один з перших індустріальних районів Києва, що з 1970-х переживає хвилі розбудов і реконструкцій. Внаслідок першої з них тут постали ключові пам’ятки радянського модернізму — Автовокзал, Інститут науково-технічної експертизи та інформації та головний корпус Національної бібліотеки імені Вернадського. Саме ці будівлі стали не тільки візуальними домінантами району, а й флагманами радянського науково-просвітницького проекту. Сьогодні ж вони є свідками його занепаду й учасниками стрімкої неоліберальної трансформації, внаслідок якої автовокзал позбавляється оригінальних деталей інтер’єру, “Тарілку” на Либідській поглинає торговельно-розважальний комплекс, а бібліотека стає декораціями для численних рекламних зйомок.
Ксенія Гнилицька з дитинства займається живописом. Живопис для неї є способом взаємодії зі стрімким та мінливим світом. На її полотнах часто можна побачити знайомі предмети, сюжети та місця. Ефект упізнавання, що його пропонує реалістичне зображення на полотні, є надзвичайно спокусливим, адже ніби все ясно й зрозуміло: фрукт — яблуко, домашній птах — курка, частина обличчя — ніс. Але живописна практика сама є фактом реальності, хоч і маскується іноді під її відображення.
Ксенія Гнилицька з дитинства спостерігає за будівлею бібліотеки Вернадського зі свого вікна, а останні вісім років також переносить власні спостереження на полотно. Кацухіко Хокусай на місці Ксенії вже видав би свої 100, чи бодай 36 видів знаменитої споруди, а от Гнилицька не поспішає: за ці роки вона створила чотири картини. Це свідоме сповільнення є прикладом особистого й відчайдушного спротиву стрімкій руйнації модерністської архітектури та її ідеалів — віри у науковий поступ, спільний простір та прогрес. На тлі споживацького захоплення радянським архітектурним спадком останніх років, живопис Гнилицької видається чудернацьким мамутом, що дивним чином пережив еру “сучасного мистецтва”. Адже він не претендує ані на дослідження, ані на захист, ані на переосмислення цієї спадщини — він просто відбиває замилування художниці окремими архітектурними деталями. Власне тому ці чотири полотна видаються нам чи не найбільш влучним висловлюванням про стан справ із міською забудовою, активітською діяльністю та стратегічним мисленням киян і гостей столиці,” — коментують кураторки Марія Ланько та Лізавета Герман.
“У цьому проекті є робота із серії про інерцію очікування, а також так звані довготривалі живописні роботи, які були розпочаті ще кілька років тому. Їхня концепція полягає у так званому ретро-підході, спробі працювати поза часом, не здригаючись від близькості крайніх строків виконання,” — пояснює свій спосіб роботи художниця.
