Минулий рік був інтенсивним і важливим для Анни Звягінцевої. Через серію нових робіт та інституційних проектів художниця продовжила розробляти довготривалі теми (тіло, крихкість, жіночність, праця, самоідентифікація) та ключовий засіб — рисунок у різних формах та медійних варіаціях. Кристалізувався її метод: визначимо його як пошук візуальної та пластичної форми для невидимих речей засобами мистецтва. У випадку практики Анни «невидимий» не означає «не важливий». Напроти, її роботи на папері, скульптури та фільм розкривають красу повсякденності в усій складності та різноманітності саме через увагу до неочевидного, малопомітного, периферійного. До простору поміж тим, що прийнято вважати суттєвим і значимим.
У новій виставці в The Naked Room немає рисунку, який уже став синонімом практики Анни. Живопис і кераміка, над якими вона працювала протягом останніх місяців, на перший погляд постають формально неочікуваними. Однак, метод Анни проступає у них лише переконливіше й тонше.
Живописні роботи не є серією у традиційному розумінні. Хоча у кожній присутнє дещо щемливо впізнаване. Таке, що приковує увагу і змушує погляд ковзати мерехтливою поверхнею. Але даремним буде вглядатися у ці непевні обриси та упізнавати за ними предметний світ. Анну цікавлять лише його поодинокі фрагменти. А ще — пов’язані із ними миттєві стани, за вираження яких на полотні відповідає світло. На умінні населити двовимірну картину світлом тримається магія станкового живопису протягом віків його існування. Видається, що неодноразово проголошений консервативним, живопис залишатиметься актуальним допоки потреба ухопити промінь крізь фіранку або фактуру залитої вранішнім сонцем стіни Софійського собору буде втілювати усю комплексність мистецтва як практики. Художник перевіряє себе живописом, вважає Анна. І наважується повернутися до нього після багатьох років відторгнення.
На противагу нюансованим полотнам, що потребують споглядання, об’єкти-вази Анни постають лякаюче матеріальними. Проте брутальність виконання межує з чуттєвістю. Подібно до умоглядного простору полотен, у шамотних об’єктах головним є те, що існує поміж видимого. Порожнеча всередині вази визначає і “тримає” її форму. Але також виявляє простір між двома людьми, тілесна участь яких є обов’язковою умовою для створення такої вази.
Дещо заяложена сентенція про невловиму красу буденності є точною формулою для нової виставки Анни Звягінцевої. Зрештою, за основу полотен взято її щоденні спостереження. А на функціональному використанні ваз художниця наполягає сама. Нині прийнято вважати, що сучасне мистецтво відіграє роль чутливого показника настроїв і станів суспільства. Художня практика Анни є неочевидним, але дуже влучним доказом тому. Якщо під суспільством ми розуміємо кожну окрему людина у її самотній спорідненості з кожним прожитим моментом, у який ми радіємо, страждаємо, рухаємо пензлем по полотну, споглядаємо, сумніваємося.
