Презентуємо персональну виставку Віталія Кохана, в якій художник чи-то збирає, чи-то створює артефакти сьогоднішньої реальності і закладає вектор майбутнього. Кохан не називає свої роботи скульптурами, радше предметами. Він фокусується на матеріалі та його потенційній функціональності на противагу обʼєму. Що ж до цієї експозиції, то її функція — меморіалізація і документація, втілена через надійність каміння та різьбленого тексту, обʼємних предметів із мармуру, деревʼяних та металевих обʼєктів.
«Я несвідомо роблю те, чого не вистачає. Здається, що збереглося мало предметів. І мені хочеться чогось надійного — знайти в минулому такі підходи і їх відтворити. Як ось в цих на перший погляд невеселих камʼяних дошках є і надихаючий посил — це твердий носій і вони спрямовані в майбутнє насправді. Тут нема амбітності, щоб обʼєкт не зник, а є скоріш прагнення зробити щось стійке, не картонне».
Віталій Кохан
Сприйняття матеріалу як частини художньої мови — це вплив Харкова, в якому Кохан прожив 15 років. Якщо в цьому місті він прагнув знайти один медіум, який пояснить усе (тривалий час це був бетон), то в Києві митець використовує і камінь, і дерево, і метал, комбінуючи їх, ніби слова в реченні.
Багато робіт в експозиції ідейно чи навіть фізично були створені художником ще до повномасштабного вторгнення. Проте зараз він їх переосмислив, зокрема через обрані матеріали та контекст, в якому був завершений той чи інший предмет. Як-от сосновий «обеліск» — втілення підходу мінімалізму формотворення та виразності, характерного Кохану — тепер не викликає мирних асоціацій, а відсилає до лісів, в яких щоденно відбуваються бойові дії. Водночас, виставка не пригнічує чи надихає— як і життя, вона фіксує різні стани.
«Практика Віталія Кохана для нас завжди трошки про повернення до основ мистецтва, як-от увага до крихкості, краси буденності або замилування грубою первозданністю матеріалів — знайдених у товщі міського життя або таких, які прийнято вважати художніми. Ці категорії видаються зараз і недоречними (бо хіба доречними є категорії краси у мистецтві), але також нагальними, бо маємо нині час перезавантаження основ у всіх вимірах життя. Можливо, у мистецтві також».
Лізавета Герман та Марія Ланько
