Елена Субач — художниця та фотографка, яка у своїй практиці досліджує релігію, традиції, механізми конструювання історії та наслідки радянського колоніального минулого. Працює з темами крихкості людського тіла, смерті та війни.
На відміну від багатьох великих майстринь і майстрів гуманістичної фотографії, погляд Елени спрямований не на те, щоб оголити «проблему», а на те, щоб підкреслити красу вразливих і повернути героям відчуття власної суб’єктності, про яку вони, можливо, й не здогадувалися. Як фотографка, що працює «в полі» (а не в студії чи за ноутбуком), вона підходить до своїх героїв дуже близько, з короткофокусним об’єктивом. У її кадрах майже фізично відчувається відсутність дистанції — так, ніби ти можеш простягнути руку й доторкнутися. Водночас у її роботі немає ані вторгнення в чужий простір, ані експлуатації. Її погляд — це погляд цікавості, погляд турботи, погляд захоплення. Врешті, це погляд жінки, яка є повністю присутньою, сміливою й суб’єктивною, але водночас глибоко людяною.
Кульмінацією цього художнього підходу стала серія «Нові кордони мого тіла». Упродовж року Елена приїжджала (і продовжує це робити) до Superhumans Center, де знімає ветеранів війни та цивільних з ампутаціями, які проходять реабілітацію. Поринувши у воду, тіла людей, які втратили кінцівки, переважно чоловіків, набувають нової сили вільного, безболісного руху, що був для них недосяжним в інших вимірах. Мерехтливі барви води огортають героїв захисною вуаллю — не приховуючи, а радше вбираючи їх у гідність і шляхетність. Камера Елени дозволяє їм побачити те, що вони відчувають, а нам (тим, кого там немає) — відчути те, що ми бачимо.
«Цей проєкт розповідає про метаморфозу, що починається з травми — втрати кінцівок через війну — і продовжується у воді, середовищі загоєння й перетворення. У воді тіло знову може відчути себе цілісним: його визначає вже не втрата, а здатність адаптуватися, рухатися, повертатися до себе в новій формі. Вода стає водночас материнським лоном і дзеркалом, розмиває контури й окреслює нові межі. Цей проєкт говорить про глибоко інтимну метаморфозу — повторне відкриття власного тіла, створення нової мапи себе.
Та ця метаморфоза є також колективною. Як тіло оплакує втрачені частини, так і країна переживає власну ампутацію — окуповані території. Попри біль, ми продовжуємо рухатися, шукати способи жити, стояти, говорити. Тіло в цих роботах стає простором опору й вразливості водночас, спробою віднайти нову цілісність усередині незагоєного», — коментує Елена Субач.
Виставка проходить умежах програми «KEY WORK: Мистецькі гранти» RIBBON International у партнерстві з Jam Factory Art Center.
