«Пані української залізниці» – великий документальний фотопроєкт Саші Маслова, який продовжує і розвиває довготривалий інтерес фотографа до змаргіналізованих і невидимих професійних чи соціальних спільнот.
Наприкінці липня фотопроєкт вийшов окремої книгою Ukrainian Railroad Ladies у видавництві «Основи», яка доступна до замовлення на сайті видавництва та в книжковому корнері галереї The Naked Books. Проєкт був відзначений нагородами Sony World Photo Awards та LensCulture, та публікувався у чільних міжнародних ЗМІ, серед яких New York Times, The Guardian, The Washington Post та WIRED.
Попередній проєкт Саші Маслова називався “Ветерани” і містив портрети та інтерв’ю з учасниками та учасницями Другої світової війни з усього світу — від Білорусі до Японії. Уже в першому проекті Маслов викристалізував свій метод — насичений деталями документальний портрет людини в інтер’єрі. Портрет не тільки й не стільки конкретного героя, скільки соціально-політичного контексту навколо нього. Цей контекст проступає делікатно — у кількості картин, книг та платівок в шафі, жарівці, що звисає бурулькою на кухні, безглуздому виблискуванню орденів на тлі злиденного інтер’єру, врешті навіть у кольорів тіней на повіках героїні. Й хоч в центрі кадру завжди є обличчя людини, не воно, а ці мовчазні деталі є найбільш емоційно забарвленими у знімках фотографа.
Наступний свій проект Маслов знімав вже винятково в Україні, хоч і не мешкає тут вже більше 15 років. Можливо саме досвід дещо відстороненого споглядання за добре знайомим контекстом дозволив йому вхопити дух сучасної України у дуже переконливому образі жінки-регулювальниці.
Залізниця є найбільш розгалуженим та доступним транспортним засобом в цій Україні, яка потерпає від відсутності притомних дорог та напів-мертвого авіасполучення. Але ж у проекті Маслова йдеться не зовсім про транспорт, а про культуру повсякденності, що він її продукує. На відміну від естетично нейтральної й функціональної західної залізниці чи футуристично надшвидкої східної, українські потяги й супутня інфраструктура є визивно повільними, похилими й незручними. Усе це почасти компенсується особливою романтикою довгої дороги в компанії незнайомців та практиками “одомашнення” некомфортних умов. Переодягання в спортові штані, недоречно розкішні вечері й сніданки та приязні розмови за чарочкою й чергові залицяння до подорожніх ніби соціально нормалізують цей доволі нелюдський досвід подорожей укрзалізницею.
У цьому укрзалізничному контексті регулювальниці зайняті, мабуть, найменш перспективною та шанованою роботою в світі. У часи Тесли й розумнішого за людину штучного інтелекту ці жінки досі вручну закривають та відкривають шлагбауми на автомобільних переїздах. Однак в цьому безглуздому й бідному світі української залізниці, вони позують на тлі своїх постових буд мов володарки казкових палаців, кожен з яких є не схожим на інший й проявляє характер та смак своєї господарки. Попри втому в очах і не надто гідні умови праці “пані української залізниці” якимсь дивовижним чином емансипуються від цих злиденних умов й причаровують композиційною виваженістю й ніжною естетикою повсякденності.
Цей естетичний поворот видається можливим саме завдяки методу Маслова, який з одного боку наслідує “новій речевості” Августа Зандера, а іншого підключає всю історію класичного живопису із парадним портретом як одним з його найвизначніших жанрів. Саме завдяки цьому уважному й скрупульозному погляду фотографа на місці нікому не цікавих регулювальниць постають виразні й живі “Пані української залізниці”.
