Текст до виставки Марка Вілкінса:
У роки мого юнацтва у Швейцарії мати привчила мене відчувати провину і сором засвою сексуальність. Для неї секс був монстром, якого треба тримати на ціпку. У Швейцарії я також зустрів Аліну Копицю, на борту рейсу LX 2291 Цюріх—Київ. Аліна — українська художниця, чиї роботи оспівують свободу та трансформацію, а художня практика нині розвивається в країні кам’яних гір та незламних правил. Хоча це було наше перше знайомство, лише побачивши роботи Аліни, я миттєво зрозумів, що хочу показати їх у The Naked Room.
Мистецтво Аліни переносять нас у світ абсолютної розкутості, секс-позитивності та грайливості. Тут немає місця для сорому, докору або гендерних обмежень. Аліна не провокує, не створює навмисну напругу — вона просто ділиться власними спостереженнями у спосіб, який викликає довіру та інтригує. І запрошує нас трохи Пограти.
Повна близькість, нічого не приховано. Але це не має пробуджувати у глядачів збентеження, сором або відчуття вуаєризму. Мистецтво Аліни, натомість, сповнене теплом, природністю та прийняттям. Художниця створила власну версію алфавіту “для дорослих” у формі відео. Улюблені спогади про чуттєві пригоди зі своїм партнером, художником Коко Шварцем вона втілює у тендітних мереживних серветках. Але Аліна сміливо ділиться з нами також і деякими з найболючіших моментів її життя. Силіконовий стілець в центрі виставки передає почуття художниці в момент небажаного нею сексу.
Аліна не мрійниця, її роботи виростають із власного досвіду: автентичні в них не лише історії, але і матеріали: спідня білизна подружки колишнього чоловіка, простирадла секс-працівниць, костюм невідомого чоловіка, що вона його знайшла на вулиці в Цюриху, фрагменти власного одягу.
Аліна однаково вільно розпускає шви вживаного текстилю, аби дати йому нове життя, і розриває кордони, обмеження й табу завдяки виразності кольору, ниток, силікону, акварелі, вовни та бавовни.
Метаморфози — одержимість Аліни. Вона перевтілює все, що потрапляє до її рук. Старі матерії стають тканими оповіданнями, старий стілець — емоцією в гумі, а використані простирадла — величезними вишитими коміксами.
Художниця трансформує речі, гендAер та себе саму — і цим спонукає нас подолати бар’єри та зрозуміти: чого я хочу? Ким я бажаю бути? Сталим зостається лише принцип: “Грай. Почекай. Зупинись”.
