З 31 травня по 2 червня в The Naked Room проходить поп-ап виставка Іллі Тодуркіна "Підгтовка до втрати". Ми поговорили з Іллею про те, як він став художником, його практику та копіювання як спосіб збереження памʼяті.
Як ви захотіли стати художником або вперше відчули себе таким? Що робили до НАОМА?
Почалося все напевно з того, що мені батько сказав, що я не стану художником, що в мене немає таланту. Я подумав, що треба довести протилежне. Багато малював в дитинстві та ліпив, але більше ліпив. Рази 4 вступав в художню школу і всі 4 рази кидав, бо якось не приживався в цій системі. Потім ближче до 10 класу вирішив, що хочу піти в студію. Знайшов таку, яка мені подобалась, і ходив туди з подругою. В якийсь момент вона вирішила вступати на дизайн в Академію в Києві. Я зрозумів, що теж хочу. Подивився, що там є, і вирішив, що дизайн мені найбільше підходить, бо я тоді малював щось абстрактне і схоже на графічний дизайн. Ми разом ходили до репетитора, і я ще в студію і в художку. Школу прогулював, щоб малювати. На уроках з деяких предметів я також малював. Сказав вчителям, що на контрольних все спишу, а на уроках буду малювати, бо мені ці предмети не потрібні для вступу. Потім вступав в Академію. З першого разу не вийшло. Згодом зрозумів, що дизайн — це не те, і вирішив вступати на графіку, ходити на підготовчі курси в Академії, паралельно працюючи. А вже після вступив на бюджет з другої спроби, але кинув через три місяці.
Чому пішли з Академії?
Я зрозумів, що мені не дуже підходить, що не вдається навчатися в цій системі, бо вона нічому не вчить, а тому, чому вчить — мені це не потрібно. Ще й депресія наклалася і якесь розчарування, цензура. Я подумав, що це не моє, і я буду краще, як весь час до цього, вчитися сам. Почав більше малювати одразу.
Як ви вчилися самі? Це більше питання практики чи колаборації з іншими художниками?
Я читав багато літератури, дивився відеокурси, лекції, самовчителі, плюс свої системи якісь вгадував, які мені б допомагали. Дивився на інших художників, знайомився з ними, переймав якісь технічні прийоми, або в діалозі з ними разом вчився.
Зараз травень 2024 року, я би ви описали свою практику на цю мить, головні теми та медіа, з якими працюєте. Можливо, є медіа, з якими хотілось би попрацювати, але ще не вдалося або з якими працювали, але відмовилися від них?
В першу чергу це малювання, але малювання в блокнотах, щоденниках. І також саме ведення щоденників, тобто написання текстів, автобіографічних або рефлективних на важливі для мене теми. Плюс додалася скульптура на інсталяція. Скульптура спочатку була з дерева, потім з каменю, зі скла. Потім якісь електричні штуки додались. Взагалі до цього ще було щось на межі перформансу хепенінгу. Малювання теж було в рамках цих перформативних практик. Хоча все це якось емігрувало взагалі в підхід до малюнку та скульптури. Сам процес створення часто є перформативною практикою. Контекст чи умови створення малюнку, які ситуації до цього малюнку призводять, це якесь таке життя через малюнок, в якому він стає більшою частиною життя, ніж саме життя. Воно перетворюється на прелюдію, пролог для того, щоб створити малюнок. Це вже не так виглядає, як перші перформанси, які я робив.
Скульптуру я зараз трохи закинув. Якийсь час займався 3D-скульптурою (моделюванням), трохи вивчав код, робив технологічні інсталяції, повʼязані з віртуальним простором або з аудіоінсталяціями. Багато ще робив маленьких книжечок. І взагалі важливою частиною практики в якийсь момент стало створення копій блокнотів, або створення книжок, а потім це мігрувало в створення 3D-копій скульптур, просторів. Зараз, напевно, я на цьому й зупинився.
У мене зароджувались нові ідеї, техніки та практики, які поки в режимі паузи. Це, наприклад, скульптура з глини, яку я збирався використовувати в перформативних штуках: планував навчитись виливати копії скульптур, щоб можна було з різних матеріалів це зробити, а потім з цими копіями робити вже якісь дії, як-от піддавати їх руйнуванню, проводити маніпуляції, трансформації з їх формою, тобто використовувати як інструменти для перформансу. Також пару проєктів з відеоіграми стоять на паузі. Зараз дійшов до 3D-сканування, це трошки прорив для мене, бо раніше я просто відтворював скульптури як моделі. Зараз навчився сканувати, що спрощує робочий процес. Тепер буде набагато легше робити ці віртуальні штуки. Нещодавно пробував 3D-друк, але поки вимушений був закинути.
Практика до повномасштабного вторгнення і зараз, як вона змінилося? Як вплинула на роботу окупація вашого рідного міста Маріуполя?
Не дуже багато чого змінилося, тому що для мене момент втрати дому почався десь років у 17, коли я пішов з нього. Цей момент з пошуком своєї ідентичності у світі, де для тебе немає місця — це було ключовою темою. А мистецтво було таким способом знайти альтернативу цій формі буття, філософським пошуком відповіді на ці питання — що таке дім, ідентичність, що таке моя кімната тощо. Тобто я вів кочовий “напівбомж, напівпанк, напівбітник” образ життя. Під час війни це просто стало нормою для всіх. А для мене як було нормою, так і залишилось — не мати дому, не мати, куди поїхати, або, навпаки, бути вимушеним кудись поїхати, втратити щось і все починати постійно спочатку. Але ще одна з тем, яка до війни мене крила — це інклюзія. Я йшов до того, аби зрозуміти, що вона є для мене взагалі. В мене є свої ментальні порушення. І мистецтво було якраз терапевтичною практикою, що допомагала з ними справлятися.
А також тема хвороби та смерті мене дуже довго переслідувала, бо я хворів багато як тілом, так і духом. Та й постійний лейтмотив зустрічей зі смертю, бо мені завжди здавалось, що я помираю. Але після вторгнення це трошки затерлось, і я перейшов на інші теми.
З погляду глядача ця тема інклюзії, з якою ви працювали, вона якось на нього впливала чи це була більше практика, направлена на самого себе?
До повномасштабки я взагалі не мав ніякого глядача, в основному створював роботи для себе і розглядав себе як єдиного глядача. Бо мені було важливо створити той світ, який я хочу бачити, але створити його для себе. З лютого 2022 року мною керувала думка, що якщо хочеш змінити світ, то почни з себе. Тому я просто намагався створити той свій, який я вважаю потрібним, репрезентувати ту форму життя, яка мені здається важливою. Коли я почав бачити, що це цікаво людям, то продовжив вгадувати форми буття для людей з такими особливостями, як в мене, і збирати групи людей, комʼюніті, робити виставки, присвячені ідеї того, як взагалі жити життя.
Зараз я ще думаю, що артспільнота, це, можливо, не зовсім мій глядач. Є намір взагалі підіймати тему інклюзивності в суспільстві, але не для суспільства, а якраз для його периферії. Можна поділити світ на маргінальний та загальновизнаний, на центр і периферію. Зараз я працюю в цьому умовному центрі, але завжди думаю про периферію. Мене завжди цікавить доля безхатьків, тому що сам колись був на вулиці трошки, і взагалі багато спілкувався з такими людьми. Вони часто якраз і ментально хворі, і нещасливі. Також в мене є багато досвіду спілкування з людьми з інвалідністю різної форми, і вони теж часто залишаються поза цим центральним колом суспільства і держави, залишаються в маргінальному секторі. І їхнє життя часто не йде тими маршрутами, які пропонують суспільство і держава. Мені б хотілось щось запроваджувати в це суспільство, яке часто здається перепоною на шляху таких людей до своєї інклюзії або свого кращого життя. Не знаю, наскільки це виходить, але це така в мене мрія, глибинний сенс, який хотілось би переслідувати надалі.
Якщо перейти до періоду ОСРЗ-2 та перформативних практик із Дар’єю Чечушковою, розкажіть про нього більше. Як туди потрапили, з ким найбільше взаємодіяли, з якими темами працювали в цих перформансах? І можна ще львівську ОСРЗ-4 резиденцію захопити.
На судноремонтний завод я потрапив якраз тому, що ніде було жити. Оця форма на закинутому заводі мені дуже підійшла. Жили ми в майстерні з Дашею і Максимом Світло. Була така ідилія на заводі, утопія, якої всі чекали. Це стало центром зародження моїх перформативних практик, бо там все життя було схоже на постійний перформанс. В основному воно відбувалося в діалозі з Дашею та Максимом, але я все одно багато чому проводив на самоті.
Якраз в той період багато тусувався, в тому числі на вулиці, спілкувався з безхатьками, наркоманами, алкоголіками, людьми з ментальними розладами, або молоддю. Часто ночував на вулиці або в якихось дивних місцях з дивними людьми, це теж було якимось експериментом. Та і життя на заводі — це теж експеримент для всіх, напевно. Там ще жила Жанна Кадирова, музиканти, скульптори. Я б не сказав, що я сильно тоді спілкувався зі комʼюніті на ОСРЗ, але поглинав все довкола, маючи досить відчужені практику і життя. Для мене це все було схоже на сон, бо я переживав найсильніший депресивно-психотичний епізод. І загалом це період, який мене надихає досі. Але цікаво, що можна жити повноцінне життя, проте знаходитися в таких умовах, в яких не бачиш ніде їх репрезентації.
Моя така мистецька карʼєра певно почалась з того, що я знову опинився на ОСРЗ, тільки у Львові. Ми приїхали й теж знов почалось життя типу сквоту, комуни. Ми постійно щось створювали, змінювали форму того, як можна існувати та працювати разом. Там я вже був більш соціально адаптований і залучений. Потім я подався на резиденцію Муніципального Мистецького Центру. Це був перший досвід роботи й з інституцією, і з куратором, і з простором галереї.
Що ви створили для виставки в The Naked Room?
В галереї представлені мої скульптури, живопис, особисті блокноти, бо мені важливо показати, що є оригінал, як він виглядає. А поруч з ним буде копія. Я звернувся до трьох типів копіювання і збереження. Це блокноти і їх маленькі копії, які вміщуються в кишеню. Це живопис, і він зменшений в 4 рази (як і інші предмети). Посередині кімнати знаходяться стіл та стілець, на столі лежать блокноти, щоденники та книжечки, і навпроти живопис, а на стіні — поличка (така собі маленька підлога), на якій також стоїть стіл та навпроти знаходиться маленька стіна із живописом. Третя частина — це віртуальна гра, і в ній якраз представлені скульптури у віртуальній реальності, де вони всі будуть збережені.
Ще я експериментував зі збереженням просторів. Я колись жив на даху в свого друга і починав з того, що робив копію цього будинку. Щоб в мене після кожного місця, де я жив, залишилась його копія. Щоб я знов міг зайти всередину кімнати, роздивитись предмети, що там були, і провести час у втрачених домівках.
Чому саме ці копії — роботи, простори? Що є цінним, а що ні для вас особисто? Що варто копіювання, а що ні?
Я чітко розумію, що для мене важливо зберегти, а що ні. Я не буду робити копії своєї електричної бритви або насадок до неї, бо якщо загублю її, то просто куплю нову. А от предмети мистецтва для мене несуть особливу цінність через те, що вони наче продовження моєї психіки. Бо якщо це дім, це точно є цим продовженням, бо ми багато станів і психічних процесів розподіляємо на простір, в якому знаходимось. А також на предмети, бо мені здається, що вони переймають деякі функції на себе. Якісь частини нашої душі відділяються від неї та починають жити в якихось предметах. Якщо це щоденник, то тут все достатньо зрозуміло, бо це моя памʼять, думки, які вийшли за межі мого розуму і залишились заточені в предметі. Зі скульптурами так само, бо для мене вони несуть сакральний сенс. Коли я їх створюю, я думаю не про естетичну складову, або не про складову як товару або продукту, а сприймаю як свою річ, що мені потрібна і часто виконує конкретну функцію, і теж повʼязана з моїми станами, поглядами. Або взагалі можна розглядати скульптуру як форму збереження думок, тобто якщо я займаюся роздумами, то це таке кладовище думок, які поховані в матеріальні неживі предмети. Думки є дуже динамічними, а предмети — статичними, вони підходять для того, щоб бути ключем, аби згадати власні думки й знову відродити якісь розумові процеси всередині.
Із 3D-моделями, компʼютерними іграми — чи це спосіб у майбутньому піти в віртуальний світ, бо він здається більш надійним? Чи матеріальні предмети є так само важливими та хочеться продовжувати робити такі копії, але як убереження від зникнення комбінувати ці два підходи? Наскільки матеріальні обʼєкти є важливими для вас?
Якщо це оригінали, то звісно важливі, але якщо думати про їх втрату, то тут вже важливо зберегти ідею цих предметів, як віртуально, так і реально. Коли я думав і починав робити ці підготовчі процедури, то замислився про те, яким чином я взагалі можу втратити ці речі. І дійшов до висновку, що це такий собі кінець світу. Загалом про кінець світу я сильно не думав, але коли створював матеріальні обʼєкти, то думав, що в якщо в мене зникне до них доступ, або вони самі зникнуть, то їх можна буде відтворити. Але чи потрібно буде? Тут мені не відіграє роль ідея оригіналу чи не оригіналу. Якщо я думаю, що прилетить ракета і розбомбить усі мої речі, то якісь знахідки для мене важливі, а про якісь — мені достатньо буде лише памʼяті про них, якщо вони будуть хоча б як маленькі матеріальні копії. Але ці матеріальні копії теж можуть загинути.
Однією з ідей було носити ці копії з собою, тому що якщо я загину разом з ними, то вже нічого не вдієш. Але була ще ідея закопувати чи мати якомога більше копій, аби збільшити шанс на збереження. Тоді я подумав взагалі зробити якийсь віртуальний архів, щоб мати до нього доступ з будь-якого телефону або компʼютера. Але коли я подумав про щось більш масштабне, наприклад, прилітає ракета у сервер Telegram або руйнує якусь цілу сітку серверів, тоді настане цифровий апокаліпсис, і матеріальні копії будуть більш актуальні. Тому, по-перше, більше копій, по-друге, більше резервних форм — віртуальних, матеріальних, можна ще якісь вигадати. При цьому і матеріальні, і віртуальні копії можуть ще поділяти на декілька видів, як це може виглядати.
В цілому це все, можливо, про страх. Бо дуже не подобається відчуття, коли я щось втрачаю. Це такий обсесивно-компульсивний двигун для того, щоб це зберегти. Часом навіть занадто істеричний. Багато зусиль прикладається, проте в якийсь момент цінність деяких предметів почала втрачатися, але все одно не можу перестати це робити, бо така в мене природа.
Але зберегти для себе? Не для умовних наступних поколінь, які будуть вивчати Іллю Тодуркіна як художника?
Ми не знаємо, чи будуть мене вивчати. Мені одразу згадується термін “біоценоз”, який має в собі взаємозвʼязок екосистем і їх впливу на розвиток один одного. Якщо перемикнутися на сферу культури, то я думаю, що коли вона рухається у часі, то нема такого, що якась ідея гине. Наприклад, що якщо я залишуся нікому невідомим? Тут я згадую, що на своєму шляху стикнувся з багатьма людьми, яких надихнув своїми ідеями. Ідеї та думки насправді ніколи не розчиняються в порожнечі. Вони мігрують в інші форми та залишається якийсь дискурс, парадигма. Як би я не боровся за свою персональну утопію, все одно вибудується щось інше. Я розумію, що якісь мої ідеї вже на щось вплинули, а це, на що я вплинув, потім зміниться через чиюсь призму. Я думаю про це як про виробництво ідей на дуже великій фабриці, де кожен щось створює, а потім в цього виходить щось спільне — колективна ідея у формі загальної культури, традицій. Мої особисті практики не мають увійти в якусь традицію, але вони можуть вплинути тут і зараз на тих, хто створює цей колектив, а колектив своєю чергою створює традиції. Я не особливо претендую на те, щоб увійти в історію, як помітний діяч, але я вірю, що є історія, і кожен хто взяв у ній участь, залишається її частиною (помітною або ні).
А якщо думати про тут і зараз, я думав про актуальність саме створення технології копіювання, репрезентації різних способів. Тому мені все одно, що буде потім, якщо воно знадобиться комусь у теперішньому. Я не думаю про загальну актуальність цих технологій, але чим більше в культурі зараз присутня кількість таких ідей, тим більше є вірогідність, що вони приживуться як колективна побутова звичка. Раніше люди звикли зберігати свої речі, передавати їх із покоління в покоління, або робити фотоальбоми, збирати бібліотеки, колекції, передавати їх нащадкам, які вже самі дивляться, що їм потрібно, а що ні. Тепер же можна створити альтернативу цьому.