У своїй художній практиці Ковач досліджує міський ландшафт — природний та політичний — і його вплив на мешканців. Експозиція є результатом спостережень художника за трансформацією міського середовища під впливом повномасштабної війни в Україні. Робота над проєктом розпочалася восени 2022 року і триває досі, знаходячи вираження в офортах, об’єктах та відеоінсталяціях.
Поява блокпостів і фортифікацій у публічному середовищі Києва створює відчуття захищеності, але водночас ускладнює звичне пересування містом і нагадує про небезпеку. У своїх роботах Ковач не зображує людей. Утім, їхня присутність відчутна в облишених об’єктах, конструкціях, барикадах та способах адаптації довкілля до людського тіла. Він також фіксує динаміку взаємодії людини з урбаністичним ландшафтом у відеоетюдах, де погляд глядача мандрує знайомими вулицями, доки раптово не провалюється в окоп чи укріплення, опиняючись нижче звичної лінії горизонту.
У графічних роботах художник переосмислює офорт — медіум, що традиційно використовували для створення карт, фіксації маршрутів та архівації природних особливостей краю. Оскільки фотографування військових об’єктів було заборонено, Ковач створював натурні скетчі, які згодом перетворював на гравюри. Проте для нього важливим було не просто документувати, а передати чуттєву сторону пережитого досвіду, не втратити емоції під час багатокрокового технічного процесу створення офортів.
З часом барикади й окопи у місті почали заростати бур’янами. Змішаний ґрунт сприяв активному проростанню трав, що перетворило тимчасові елементи воєнної архітектури Києва на хащі. А офорти Ковача зафіксували це експресивне переплетення — дике за формою, абстрактне у своїх силуетах і вже невизначене за функцією. Проте у цих зображеннях ми все ще вгадуємо фортифікаційні споруди, які тепер захопила міська природа.
«Художня практика Тараса не зупинилася в роки повномасштабної війни. Натомість вона розчинилася в інших його практиках, як-от волонтерство та довгі піші прогулянки містом. І, зрештою, збагатилася цим щільним досвідом майже безперервного перебування у воєнному Києві. Нас завжди вражала відданість Тараса офорту, а надто здатність художника адаптувати цю кропітку “класичну” техніку під різні концептуальні задачі. Зокрема, Тарас звернувся до історичного архівного потенціалу натурних начерків та офортного друку — і зберіг образи багатьох химерних новоутворень міського краєвиду, знехтуваних всюдисущою, але вибірковою медійною документацією.
У фінальній серії відбитків та відео художник розмірковує про стан не/захищеності, що ним просочене життя у місті воєнного стану. Символічні елементи цієї нової “малої архітектури” Тарас схрестив із графікою та виніс у простір галереї — й уперше так відчутно видозмінив його», — коментують Марія Ланько та Лізавета Герман.
