Павло Маков — без перебільшення, один з головних українських художників сьогодні. Утім, від зрозумілого й застиглого образу “класика” рятує неспокійна природа його художньої практики. Відбиток за відбитком, Маков упевнено розбудовує складний світ образів і рефлексій. Але, разом з тим, дозволяє собі підважувати напрацьоване, дивувати, спантеличувати. Й іноді — озиратися назад.
“Безна” — результат тривалого, неквапливого і дуже довірливого діалогу Павла Макова і кураторок Марії Ланько та Лізавети Герман, які прийшли до студії художника із проханням “подивитися раннє” іще до відкриття галереї. Зрештою, “Безна” символічно розпочинає друге коло кураторської програми галереї. ЇЇ фокусом залишаються художники і художниці нашого покоління, а рік створення робіт набуває дедалі умовнішого сенсу.
Експозиція “Безни” об’єднує рисунки та офорти 1980-х років та дві програмні роботи, створені для виставки. Останні підводять до нової образності (олюднена рослина, контраст масштабів природного і рукотворного) і до нехарактерної формальної мови (поєднання друку і малюнку, залучення кольору), що з ними Маков працював рік перед виставкою.
У добірці очевидно проявляються два сюжети і два меді: місто і сад, офорт і малюнок. Нові роботи, як і весь "сучасний" Маков, синтезують в собі різні знаки, образи і типи візуального. Вони багатошарові, нелінійні і невловимі для інтерпретації. Тоді як кожна зі старих постає монолітною і ніби б то однозначною. Це або "задушливий" відбиток з однієї дошки, або малюнок із замкнутою композицією. У цьому сенсі жодна зі старих робіт сама по собі не говорить сповна про художнє мислення юного Макова та його зв'язок з сучасним. Але показані разом, вони створюють одну метаработу. Просто у 1980-х Маков ще не мав потреби друкувати всі “літери” (будинки, дерева, стежини між ними…) на одному аркуші. Тому стіна галереї може стати цим листом, на якому складеться відкрита композиція з усіма елементами.
Дві нові роботи заохочують поміркувати про новий порядок речей у світі. Стала структура міста-лабіринту на одній роботі постає дрібязковою і позбавленою монолітності, коли ми бачимо її поруч із цілісною і монументальною рослиною на другій роботі. Ця рослина є продуктом людської культивації. Але нині вона височіє над хитким світом своїх творців і вже не є його заручницею. Людині, контурно присутній у деяких ранніх роботах, тут немає місця. Немає його також для донедавна домінуючого людського погляду. Адже саме цей погляд з позиції “міри всіх речей” і робив рослину маленькою і тендітною, а будинок великим і міцним. А ні художник, а ні глядач уже не відчувають себе символічними володарями зображеного. Спостерігачами, у кращому випадку.
Запропонована Маковим дуальність “людина vs природа”, на перший погляд, проста до банальності. Та на цій виставці немає прямого осудження і заклику. Вона хіба що дає нам хоч якусь опору й теплоту в світі, де нас немає.
